SHOWROOM м. Львів, вул. Залізнична, 18

(032) 239 52 81 | (093) 955 15 92

Передзвоніть мені

Усі товари бренду Martin

Бренди

    Усі товари

    C. F. Martin: Історія

    Вже більше, ніж півтора століття Martin Guitar Company регулярно випускає акустичні інструменти, які визнані найкращими у світі.

    Компанія Martin вже протягом багатьох років успішно функціонує із кожним наступним поколінням, починаючи від К. Ф. Мартіна-старшого Штауфера, який вплинув на всі розробки гітар від 1830-х до сьогоднішніх, розроблених вже К. Ф. Мартіном IV. Постійна робота під родинним контролем – це подвиг, а також робота шести поколінь, що присвятили себе мистецтву створення гітар. Чи всередині музичної індустрії, чи за її межами, у C. F. Martin є не так багато конкурентів у її абсолютній владі.

    Протягом усієї своєї строкатої історії, компанія успішно пристосовувалась до постійних змін у дизайні виробів, системах розповсюдження і способах виробництва. Незважаючи на ці численні зміни, компанія C. F. Martin ніколи не відступала від якості, якій зобов’язувалася служити. Турбота про те, щоб створити найкращі інструменти у 1833 особливо помітна сьогодні на розширеній фабриці компанії у Назареті, Пенсільванія.

    Історія однієї із найвідоміших гітар Америки почалася 31 січня 1796-го, у Маркнойкірхен, Німеччині, із народженням Крістіана Федеріка Мартіна-старшого. Народжений у сім’ї столярів-червонодеревників у кількох поколіннях, Крістіан Фредерік перейняв родинне мистецтво в ранньому віці 15 років, коли він залишив рідне містечко і поїхав до Відня, щоб працювати підмайстром у Йоганна Штауфера, відомого гітарного майстра

    Втеча від цехових обмежень

    Оскільки історичні записи того часу були фрагментарними, можемо припустити, що молодий Мартін був здібним учнем, адже він став майстром дуже швидко по приїзді. Після одруження і народження сина, він повернувся на Батьківщину і заснував там свою власну майстерню. Невдовзі після того, як Мартін розпочав власну справу у Маркнойкірхен, він опинився у самому серці гострих дебатів між Цехом червонодеревників і Цехом скрипкових майстрів.

    Мартін та його родина довгий час були членами Цеху червонодеревників, як і численні інші гітарні майстри у окрузі. Намагаючись обмежити конкуренцію, Цех скрипкових майстрів прагнув заборонити червонодеревникам виготовляти музичні інструменти. З метою отримання судової заборони проти червонодеревників, скрипкарі почали образливу риторичну кампанію, стверджуючи: „Скрипкові майстри належать до категорії майстрів музичних інструментів, а тому до категорії митців, робота яких полягає на лише у створенні речей, а й передбачає наявність художнього смаку. Майстри ж червонодеревники виконують лише механічну роботу, а їх вироби включають усі види речей, знаних як меблі.” Намагаючись зіпсувати репутацію червонодеревників, Цех скрипкових майстрів додав: „ ...і настільки дурні, що не можуть відрізнити крісла чи стільця від гітари, тож такі речі поміж наших інструментів – це як Саул поміж пророками.”

    Намагаючись захистити своє право на виробництво гітар,члени Цеху червонодеревників стверджували, що „скрипкові майстри не мають законного права виготовляти гітари” і що „винайдення гітари” відбулося 35 років тому і зробив його столяр- червонодеревник Джордж Мартін, батько Крістіана Фредеріка Мартіна. Захищаючи своє твердження перед місцевим магістратом, червонодеревники представили свідчення відомого перекупника, який стверджував, що „Крістіан Фредерік Мартін, який вчився у відомого скрипкового і гітарного майстра Штауфера, виготовляв гітари, які з точки зору якості та зовнішнього вигляду були саме такими, як потрібно – і це вирізняло його як виняткового майстра.”

    В той час як червонодеревники успішно захищали своє право на виготовлення гітар, ця безуспішна боротьба мала свої наслідки для К. Ф. Мартіна. Він прийшов до висновку, що цеховий устрій значно обмежував його можливості в Німеччині – і вирішив емігрувати до Сполучених Штатів. 9 вересня 1833 року він залишив Батьківщину і відправився до Нью-Йорка.

    Прибувши в Нью-Йорк, він швидко заснував майстерню на Хатсон Стріт, 196 – у Нижньому Вест-Сайді. Той перший мартінівський заклад на цьому боці океану дуже відрізнявся від сьогоднішньої фабрики площею в 180.000 кв. футів, де працює більш, ніж 600 робітників. У його скромненькому приміщенні на першому поверсі була невеличка майстерня-склад гітар у задній кімнаті, а також магазинчик, де продавалось все – від корнетів до нот окремих музичних творів. Зважаючи на обмежений випуск гітар і незрілість музичного ринку 1833 року, розповсюдження інструментів спочатку було ледь не випадковим. Щоб підвищити продажі свого магазинчика, К. Ф. Мартін підписував угоди про розповсюдження із вчителями, імпортерами і перекупниками, включно з C. Bruno & Company (що сьогодні працює як дочірня компанія корпорації Kaman), Генрі Шатцем та Джоном Купа. Відповідно, деякі гітари Martin, випущені до 1840, мають позначення “Martin & Shatz” та “Martin & Coupa”.

    Гітари за вино

    В той час, коли Мартін тільки починав свої виробництво та торгівлю, ділові справи велися зовсім не подібно до сьогоднішніх – це відображало той факт, що суспільство було простішим. Бартер у роздрібній торгівлі був цілком прийнятною справою. Особисті записи К. Ф. Мартіна містять численні свідчення того, що торгівля музичною продукцією велася в обмін на все можливе – від вина до дитячого одягу. Бурхливе життя Нижнього Вест-Сайду було досить жорстким і суттєво відрізнялося від пасто- ральної Саксонії, де колись жив Мартін із сім’єю. Листування Мартіна з його близьким другом і діловим партнером Генрі Шатцем свідчить про те, що в Нью-Йорку він ніколи не відчував себе, як вдома і прагнув переїхати. 1836-го року Шатц переїхав до Пенсільванії, де – неподалік від Назарету – він придбав земельну ділянку в 55 акрів. Коли дружина К. Ф. Мартіна відвідала Шат- ца і його сім’ю, вона відчула прихильність до тихого життя Пенсільванії. По- вернувшись до Нью-Йорку, вона, мабуть, дуже сильно повпливала на свого чоловіка і він зважився на великий переїзд до Назарету.

    Отож, 1838-го року Мартін продав свій магазинчик іншому музичному дилеру – Ludecus & Wolter – і купив 8-акрову ділянку в околицях Назарету. Він таки знайшов те, що шукав, і провів решту свого життя саме там.

    Роки, які слідували за цим, були періодом значного розвитку для гітарних майстрів C. F. Martin & Company. Окрім тих виробів, які Ludecus & Wolter продавали в Нью-Йорку, у записах компанії згадано численні перевезення до центрів торгівлі того часу, якими були переважно морські пор- ти та міста, сполучені ка- нальною системою, оскільки залізниці тоді ще не існувало. Торгівельні записи компанії містять часті згадки таких міст, як Бостон, Олбані, Філадельфія, Річмонд, Петербург, Нешвіль, Пітсбург, Сент- Льюіс та Новий Орлеан. Справи в той час напевне ішли добре, оскільки в рекламі 1950-го року компанія стверджувала: „C. F. Martin, компанія-виробник гітар, повідомляє, що довіра, яку до неї виявляють, змушує її збільшити свою фабрику, щоб задовольнити зростаючий попит на її інструменти.”

    Від майстерні до фабрики

    Ранні гітари Martin виготовлялися виключно вручну, одна за одною, і стандартизації як такої не було. Щоправда було кілька критеріїв, яких дотримувались при виробництві більшості інструментів компанії Martin. До середини 1840-х у всіх гітар Martin кілкові механізми на головці грифа були розміщені із одного боку. Мартін запозичив цей дизайн у свого віденського вчителя, Йогана Штауфера. Використання такого дизайну було припинене до того часу як Лео Фендер відродив його у 1948 на своїй гітарі Telecaster™. Іншою характеристикою ранніх гітар Martin був регульований гриф. Гвинт, розміщений на задній частині п’ятки грифу було розширено так, щоб він регулював також гриф. А у верхній частині кріплення (яким гриф з’єднується з декою) був дерев’яний стержень, по якому гриф рухався вверх і вниз. Коли на гітару встановлювали струни, гриф можна було регулювати за допомогою годинникового ключика, який засовували у отвір на п’ятці грифа. Регульований гриф дозволяв музиканту налаштовувати параметри гри, та цей пристрій було ускладнено і захищено від ковзання під повним напруженням струн.

    Отож, поступово Martin витіснив цю унікальну характеристику грифа. 1850-ті також пережили одну із найголовніших дизайнових інновацій К. Ф. Мартіна – запровадження системи Х-подібних брасів під верхньою декою. Ця система досі використовується у всіх сталево- струнних гітарах Martin – і значною мірою відповідає за отой виразний мартінівський тон – чудове сопрано та потужну басову віддачу.

    16 лютого 1873 року К. Ф. Мартін-старший помер, залишивши у спадок своїй сім’ї і всьому музичному світові традицію якісного виготовлення гітар. Після нього за штурвал управління молодою компанією став його син, 48-річний Крістіан Фредерік-молодший, що народився в Німеччині. Після переїзду із Нью-Йорку до Назарету Martin Guitar Company перейшла від фабрики одної людини до спільноти із дюжиною майстрів. Початково розміщене у садибі родини Martin, виготовлення гітар було поступово розширене настільки, що знадобилася фабрика. 1859-го року її і було споруджено на куті вулиць Мейн та Норт у Назареті. Переживши численні розширення, ця фабрика використовується і досі, але вже як склад для струн та аксесуарів, а також окремих запчастин.

    Гартування характеру молодого чоловіка

    У роки, що слідували за смертю К. Ф. Мартіна-старшого, компанія переживала злети і падіння відповідно до економічних циклів. Записи компанії, хоч і не повні, вказують на те, що під час Громадянської Війни продажі процвітали, деякою мірою завдячуючи тому, що протягом війни багато гітар було знищено. Валютна криза, що виникла після війни, викликала у населення щось схоже на паніку та знизила продажі компанії. Щоправда, до того часу Martin Guitar Company було розширено до рівня, коли вже можна було не боятись мінливостей економіки.

    1888-го року К. Ф. Мартін-молодший несподівано помер, тож управління справами лягло на плечі його 22-річного сина, Френка Генрі. Ділові якості молодого Френка Мартіна піддались випробуван- ня вже на початку його кар’єри, коли компанія зіткнулась із проблемою дистрибуції. В той час C. A. Zoebisch & Sons, фірма-імпортер із Нью-Йорка, була єдиним дистриб’ютором гітар Martin.

    Основною турботою фірми C. A. Zoebisch & Sons була дистрибуція інструментів для гуртів та оркестрів, і Френк Мартін розумів, що вони докладали не достатньо зусиль для реклами продукції Martin. Крім того, Мартіна постійно дратувало небажання Зойбіха просувати нові інструменти, зокрема мандоліну.

    У 1890-х, коли італійці масово мігрували до Сполучених Штатів, мандоліна – інструмент італійського походження – стала особливо популярною. Френк Мартін зрозумів великі перспективи цього нового продукту; щоправда, Зойбіх вперто відмовлявся братися за це. Переконаний в тому, що Зойбіх заважає його родинному гітарному бізнесу, Мартін вирішив розірвати договір про дистрибуцію – великий крок для людини із невеликим досвідом. Ситуація ускладнювалась тим, що між сім’ями Мартіна та Зойбіха існували довготривалі дружні зв’язки. Взявши на себе озповсюдження власної продукції, компанія Martin пережила надзвичайний бум у продажі мандолін. Власні записи Френка Мартіна від 1898 року свідчать про те, що фірма виготовила 113 мандолін різних стилів. Виробництво ж попереднього року налічувало всього три одиниці. Зважаючи на те, що виробництво гітар попередніх трьох років складало приблизно 220 одиниць за рік, додавання мандолін до виробничої лінії означало значне зростання для компанії. За відсутністю дистриб’ютора продажі гітар та мандолін Martin велися за допомогою поштової реклами у місцеві газети та завдяки зусиллям Френка Мартіна. Протягом року він здійснив важливі ділові поїздки по всій верхній частині штату Нью-Йорк та Новій Англії, в ході яких він особисто продав більшість продукції музичним дилерам.

    Навчання замість торгівлі

    Зростання C. F. Martin & Co було призупинене рішенням Френка Мартіна вкласти гроші в освіту своїх двох синів, а не у збільшення продаж компанії. Мартін був самоучкою, вважав навчання високою цінністю, і розумів, що хороша освіта для його синів послужить інтересам компанії набагато довше. Таким чином, 1912-го року Крістіан Фредерік Мартін ІІІ почав на-вчання в університеті Прінстон, а наступного року до нього приєднався брат, Герберт Келлер Мартін.

    У своїх спогадах про батька Крістіан Фредерік ІІІ стверджував: „Він був визначною людиною. Він провів значну частину свого життя у гітарному бізнесі. І незважаючи на його формально незначну освіту, він був надзвичайно начитаним, і мав глибокі пізнання і грецької та латинської мов.”

    Після закінчення Прінстона у 1916, Крістіан Фредерік Мартін ІІІ плекав думку про післядипломну освіту в сфері ділового адміністрування у Гарварді. „В той час я прагнув вийти з сімейного бізнесу, - згадує він, - проте мій брат в той час ще вчився, а батькові була потрібна допомога в управлінні справами, тож я повернувся додому і зайнявся виробництвом гітар – я хотів, щоб це було моїм додатковим заняттям.” Але те, що починалось для Крістіана Фредеріка на тимчасовій основі, переросло у покликання всього життя.

    Укулеле бум

    1920-ті були плідними роками для компанії Martin, оскільки увагу американської публіки захопили укулеле. Перші укулеле виробництва Martin сприйняли не дуже добре. Зовні вони були дуже схожі на гітари, із надто великою кількістю брасів, особливо під верхньою декою, зробленою з ялини. Ці надлишкові браси і ялинова дека давали інструментам „мертве” і глухе звучання, що зовсім не приваблювало покупців.

    Розуміючи можливі наслідки первісного дизайну укулеле, Martin почав роботу над таким інструментом, який був би більш прийнятним. Зменшивши кількість брасів, і замінивши ялину червоним деревом, компанія Martin швидко завоювала значну частину ринку укулеле. Попит на продукцію був таким великим, що компанія була змушена подвоїти потужність фабрики на Норт Стріт, додавши ще одне крило та поповнивши запаси робочої сили. Виробництво гітар у 1920-му налічувало 1.361 одиницю; записи про виробництво укулеле не велися, проте Крістіан Фредерік Мартін ІІІ підрахував, що компанія у 1920-х виготовила вдвічі більше укулеле, ніж гітар. Плануючи організацію компанії, Франк Генрі Мартін початково запланував, що Крістіан Фредерік Мартін відповідатиме за виробництво, тоді як Герберт Келлер Мартін турбуватиметься про продажі. Такий поділ відповідальності спрацьовував до того часу, як 1927-го року Герберт Келер

    Мартін несподівано помер після кількаденної хвороби. Після смерті брата Крістіан Фредерік посилено зайнявся продажами, постійно подорожуючи по країні. Протягом десятиліття 1920-х, продажі інструментів Martin зростали щороку, і в 1928 показник річного виробництва гітар становив 5.215 одиниць, тобто в чотири рази більше, ніж випуск 1920-го. 1929-го почалась Велика Депресія, і складна ситуація в національній економіці змусила компанію применшити свої заміри на збільшення продаж, і зосередитися на тому, щоб хоч якось вижити. Зважаючи на мільйон безробітних, і тисячі підприємств на межі банкрутства, продажі гітар видавались справою нелегкою.

    Між 1929 і 1931, продажі фактично скоротилися вдвічі. Зважаючи на напружену ситуацію, керівництво зменшило заробітну плату і перевело роботу компанії на трьохденний робочий тиждень.Компанія також почала розвиватись у різних напрямках, створюючи частини для скрипок, і навіть дерев’яні прикраси, щоб якось зайняти робітників. Щоправда, компанія ніколи не прагнула здобути першість у жодній із цих галузей. „Ми завжди боялись, що залізши у якийсь інший бізнес, ми зашкодимо своєму гітарному бізнесу”, - стверджував К. Ф. Мартін ІІІ, і додавав: „ми зайнялись деякими іншими справами під час Депресії, але не через наше велике бажання, а через необхідність.”

    Намагаючись пожвавити серйозно занепалі продажі, Мартін почав активну кампанію по просуванню продукції ще у часи Депресії. Протягом цього періоду, компанія додавала у лінію виробництва нові розробки, змінювала існуючу продукцію, і досліджувала численні ознаки з надією винайти інструмент, що підніме падаючі показники продаж. Багато виробів із того часу проіснували недовго, але було і два винаходи, які мали для компанії тривалі наслідки: створено відому гітару “Dreadnought” і винайдено 14-ладовий гриф.

    Інновації Martin

    Як стверджує К. Ф. Мартін ІІІ, 14-ладовий гриф було винайдено в кінці 1929-го. До цього часу, в гітар були переважно 12-ладові грифи. За легендою, відомий музикант банджо того часу, Пері Бехтель, запропонував Френку Генрі Мартіну виготовити гітару з 14-ладовим грифом. Бехтель пояснив, що довший гриф збільшить діапазон гітари і дасть їй більші можливості. Слідуючи пораді Бехтеля, Мартін виготовив гітару із довшим грифом і назвав її „Оркестровою моделлю”.

    14-ладовий гриф сприйняли так добре, що Мартін врешті решт поширив цю характеристику на усі моделі гітар. Невдовзі це стало стандартом дизайну для всієї американської гітарної індустрії.

    Гітара Dreadnought, названа на честь британських лінкорів часів Першої Світової, стала чимось подібним до фірмового знаку компанії Martin. Перші моделі гітар Dreadnought розробили Френк Мартін та Гарі Хант, менеджер компанії Chas. H. Ditson Co. – головного роздрібного торговця із магазинами у Нью Йорку, Бостоні та Філадельфії. Тверезо оцінюючи ринок, Хант розумів, що гітара Dreadnought із своїм великим розміром і басовим гудінням може бути ідеальним акомпанементом вокалу. Перші гітари Dreadnought, створені 1916-го, продавались під брендом “Oliver Ditson & Co., Boston, New York”. Спочатку інструменти сприйняли не дуже добре просто через те, що не так багато співаків користувались гітарами, а соло-гітаристи відчували, що баси, які видавала гітара Dreadnought були надто потужними. Щоправда із поширенням стилю „фолк” продажі гітар зросли. Компанія Ditson вийшла із бізнесу в кінці 1920-х, 1931-го Мартін включив гітару Dreadnought у постійне виробництво. Сьогодні у виробництві гітар Martin ця модель переважає, і практично кожен виробник акустичних гітар – чи то американський, чи іноземний – увів у своє виробництво версію цієї оригінальної гітари Martin.

    Епоха розквіту

    1948-го у віці 81 року помер Френк Генрі Мартін, і К. Ф. Мартін ІІІ зайняв пост президента компанії, яка продовжувала завойовувати світове визнання за гітари відмінної якості. Післявоєнний розквіт, разом зростаючим інтересом до гітар та музики стилю „фолк”, зробили 1948-1970рр. епохою небувалого зростання для компанії. Попит на гітари зростав набагато швидше ніж виробничі можливості і тому на початку 1960-х компанія мала замовлення на три роки вперед. Хоч така ситуація і може для когось здаватися дуже позитивною, К. Ф. Мартін ІІІ вважав, що це були важкі часи. „Коли людина приходить в музичний магазин із кількома сотнями доларів в кишені, вона хоче гітару вже, а не через три роки. Недостатні виробничі можливості того часу коштували нам продажів і робили напруженими наші стосунки з дилерами.”

    Таким чином, К. Ф. Мартін ІІІ з допомогою сина, Френка Герберта Мартіна, що приєднався до компанії 1955-го, прийняв важливе рішення побудувати нову – більшу – фабрику. 1964-го фабрика на Норт Стріт – багатоповерхова будівля із численними добудовами – вже не задовольняла потреб компанії. „Фабрика на Норт Стріт була не найкращим місцем для виробництва, однак щоденна біганина вверх і вниз по чотирьох поверхах мабуть таки продовжила життя членам сім’ї Мартін” – саркастично відзначив К. Ф. Мартін ІІІ.

    Методи виробництва нової фабрики на Сикомор Стріт трохи розвинулись порівняно із методами на Норт Стріт. Ручна робота була і лишається фірмовим знаком компанії Martin. А після побудови зручного одноповерхового приміщення, компанія змогла вдосконалити обіг матеріалів і працювати з поступом в роботі, поступово збільшуючи виробництво без шкоди якості. За вказівкою Френка Герберта Мартіна, що після свого батька, К. Ф. Мартіна ІІІ, став президентом компанії (1970) – компанія Martin вступила в період закупів. 1970-го компанія придбала у Бостоні оновлений завод по виробництву банджо Vega Banjo Works. Через кілька місяців така ж доля чекала Fibes Drum Company, що виготовляє унікальні склопластикові барабани. В тому ж році було зроблено ще одну покупку – Darco String Company, власність Джона Д’Аддаріо-старшого, Джона Д’Аддаріо-молодшого, та Джеймса Д’Аддаріо. Ще одним поповненням 1970-х була шведська компанія A. B. Hermen Carlson Levin Company. Levin виготовляла класичні гітари, а також сталеві струни. Наступних років компанії Vega, Levin, Fibes було розпущено, а от виробництво струн Martin & Darco лишається невід’ємною частиною виробництва компанії.

    Шосте покоління

    Крістіан Фредерік Мартін IV народився 8 липня 1955 року. Навчався у Каліфорнійському університеті, спеціальність економіка. У вільний час допомагав у гітарній майстерні Westwood Music у західному Лос Анжелесі, і це дозволило йому глибоко зрозуміти роздрібну сторону музичного бізнесу. Ще в дитинстві Кріс допомагав фасувати струни, по 6 на коробку. У 1972-1973 рр. він активніше зайнявся бізнесом, допомагав в офісі, та відвідав торгове шоу NAMM Trade Show у Чикаго. Він також працював на виробництві, вирізаючи станком шаблони грифів.

    Влітку 1973-го Кріс провів багато часу, вивчаючи виробництво, і допоміг створити гітару D-28S. І це, і його робота в майстерні були незамінним досвідом, коли він зайняв свою нішу в родинному бізнесі.

    Кріс остаточно увійшов у Martin Guitar Company після закінчення Бостонського університету в 1978 із ступенем бакалавра ділового адміністрування. Кріс працював у різних відділах, вивчаючи зсередини, як функціонує бізнес. 1985-го року його призначили віце-президентом з питань маркетингу, і він брав активну участь у щоденних турботах про традиційний бізнес сучасного світу.

    Після смерті дідуся К. Ф. Мартіна ІІІ 15 червня 1986 року, К. Ф. Мартіна IV було призначено Головою ради директорів та виконавчим директором, що поклало на нього відповідальність за переведення компанії Martin у наступне століття.

    Під керівництвом Кріса приміщення на Сикомор Стріт було розширене, створено гастрольну гітару Backpacker, а до обмеженого випуску гітар було додано іменні моделі таких визначних музикантів як Жене Отрі, Ерік Клептон і Мері Стюарт, а також унікальні розробки, як то гітара MTV-1. Можливо, найсміливішим кроком Кріса було введення патентованої серії гітар “1 Series”, яка об’єднувала в собі найкращі досягнення гітарного дизайну і структури. Завдяки інноваційним процесам і виробництву за допомогою комп’ютерних технологій, моделі цієї серії представляють собою акустичні гітари, які доступні за ціною без шкоди для тону та майстерності. Martin Guitar Company процвітає під керівництвом Кріса, чий стиль управління – привітний і особистий, хоч одночасно строгий і прямий. Кріс багато подорожує по світу для того, щоб бути в курсі тенденцій ринку і контролювати дилерів Martin по всьому світу.

    Екологічні проблеми

    Компанія Martin сформулювала свою тривалу екологічну політику 1990-го. Ця програма охоплює легальне і відповідальне використання традиційних природних матеріалів і сприяє залученню альтернативних порід дерева, що економлять лісоресурси. Споживче дослідження компанії привело до запровадження і широкого розповсюдження гітар, що поєднували в собі якісну деревину і природні косметичні характеристики, які раніше вважались неприпустимими. Martin також вивела численні гітари із альтернативних порід на виставки внутрішньо індустріального рівня – з метою просвітити споживачів і вказати напрямки для подальшого розвитку і компанії, і цілій індустрії. Компанія визнає положення СІТЕС (Конвенцію по міжнародній торгівлі видами дикої фауни і флори, що знаходяться під загрозою вимирання) і чітко слідує за її вказівками.

    І далі дотримуємось принципів

    Martin неухильно дотримується високих стандартів музичної якості, поєднаних із умілим керівництвом – і це значною мірою пояснює тривалість роботи компанії. Методи продаж і асортимент продукції змінювались протягом років, але відношення компанії до виготовлення гітар ніколи не ставало інакшим. У передмові до каталогу 1904-го року, Френк Генрі Мартін розказав потенційним покупцям: „Нема ніякого секрету в тому, як можна створити гітару із таким звучанням. Для цього потрібні турбота і терпіння. Турбота у виборі матеріалу, визначенні пропорцій, і увазі до деталей, які додають впевненості музиканту. Терпіння у тому, щоб залишати достатньо часу на завершення кожної частини. Хорошу гітару не можна виготовити за ціною поганої, але хто ж пожаліє грошей на хорошу гітару?” Багато років пройшло з того часу як Френк Генрі Мартін висловив цим твердженням політику компанії, але воно і досі точно висловлює те, наскільки Martin Guitar Company лишається вірною якості.

    Історія гітари Dreadnought

    Гітари Martin®, автомобілі Rolls Royce®, піаніно Steinway®, кришталь Baccarat®.

    Паралель направду помпезна; та мало в кого з музикантів акустичної гітари, почувши назву “C. F. Martin”, не з’явиться моментальна асоціація із якістю, яка лишається надовго. Із 1833 року компанія Martin випускає інструменти незмінно високого калібру практично для всього світового ринку. Серед музикантів побутує жарт про те, що будь-яка мова в світі зрозуміла доти, доки ведеться розмова про гітари Martin. Що ж стоїть за інтересом і попитом на музичну продукцію цієї маленької, приватної компанії в містечку Назарет, Пенсільванія? Хтось би відзначив технічні характеристики чи відомі моделі, але найкращими поясненнями цієї популярності є сімейна традиція і довговічність, а також репутація, що вже майже стала легендою. Жоден виробник світу не міг би похвалитися бездоганними показниками креативності, цінності та обслуговування, проте Martin підтримує ці показники на висоті дуже довго. Так довго, що можна запідозрити Крістіана Федеріка Мартіна у створенні першої гітари із вишні Джорджа Вашингтона – символу абсолютної чесності. Поняття „ручної роботи” є частиною аури, що оточує обмежений випуск гітар Martin. До речі, сьогоднішній обіг компанії не зовсім підходить під критерії рейтингу Fortune 500.

    Можна із впевненістю сказати, що серед того величезного асортименту інструментів, які виготовляє Martin Company, немає популярніших за серію Dreadnought, або гітар D-розміру.

    Сучасний стандарт акустичних гітар, Dreadnought лише одного разу показала себе у менш приємному світлі – і це лише через те, що вона видалась надто великою порівняно із іншими гітарами того часу.

    Глибоке басове звучання гітари D-28 – це характеристика, що була дуже незвичною для музикантів, звиклих до високих частот і звучності менших „стандартних” інструментів. Щоправда, коли Dreadnought потрапили до рук музикантів стилю „кантрі” – вони знайшли вдячну аудиторію, бо стали засобом аккомпанементу вокалу, скрипці, та банджо, замінивши басовий інструмент. Якщо полистати книгу Майкла Лонгворта „Гітари Martin: Історія” – стає одразу зрозуміло, що зрос- тання популярності Dreadnought було сталим із самого початку. Сьогодні гітара Dreadnought – всюдисуща, бо присутня у всіх стилях акустичної музики, а її виробництво складає приблизно 80% щорічного випуску компанії.

    Із самого початку

    Найперші гітари Dreadnought – названі на честь британського лінкора часів Першої Світової – виготовлялись компанією Martin для Oliver Ditson Company, видавництва із Бостону. Цікавий факт: гітари не мали ярлика „Martin”, і починаючи від 1916 року продавались під брендом “Oliver Ditson” у Бостоні і Нью-Йорку. Ці гітари не мали і серійного номера Martin, проте містили серійний номер компанії Ditson. Вони з’являлися у каталозі Ditson до кінця 1920-х, коли компанія припинила свою діяльність.

    Гітари Dreadnought часів Ditson зовні трохи відрізнялись від їх сучасних нащадків: вони були видовженими із широким, 12-ладовим грифом. Ранні гітари Ditson також відрізнялись розеткою і відсутністю пікгарду. Боки і нижня дека усіх цих гітар виготовлялись із червоного дерева, а верхня дека була зроблена з ялини – так само, як і в сучасній D-18.

    1931 року Martin Company почала випускати гітари Dreadnought під ярликом Martin. Першими дебютували дві моделі, названі D-1 і D-2. D-1, як і ранні Ditson, були виготовлені з червоного дерева – це саме їм судилося стати D-18. А от D-2 (1931 було виготовлено чотири з них) – це інструмент, яким компанія Martin започаткувала все ще найпопулярніший стиль сталево-струнної гітари – Dreadnought, зроблені із палісандру. Усі ранні гітари Dreadnought виробництва Martin мали 12-ладовий гриф дизайну Ditson. І лише у 1934 D-28 і D-18 офіційно отримали 14-ладовий гриф, який сьогодні вважається стандартом. Що ж іще відрізняло ранні гітари Dreadnought від їх сьогоднішніх нащадків? Рання D-18 виглядала так само, як і сьогодні, із одним-єдиним винятком: стандартним матеріалом для виготовлення поріжків та грифів було чорне дерево, а не палісандр, який використовується сьогодні. Як і всі гітари моделі 28, рання D-28 мала на верхній деці смужку інкрустації із характерним „ялинковим” малюнком. Цією оздобою гітари заслужили позначення „ялинкові D-28”, як їх тепер називають фанати Martin. (Це практично такий же інструмент, як сьогоднішні HD-28.) На додачу, нижню деку прорізало облямування у вигляді смужки-„блискавки” – сьогоднішні D-28 такої оздоби не мають. Через історико-економічні причини у 1947 моделі 28 перестали прикрашати „ялинковим” облямуванням: оздобу виготовляли у довоєнній Німеччині і її було неможливо замінити американською продукцією. Коли запаси вичерпались, D-28 (і усі гітари 28-ї моделі) було поступово переведено на нову орнаментацію – чорно-білим целулоїдом, який із самого початку використовувався для моделі C-2. 1947 року випустили тільки одну „ялинкову” модель D-28. Те, що компанія вважала незначними змінами, все ще має свої економічні наслідки на ринку гітар - D-28 випуску 1946 року („ялинкові”) продаються дорожче, ніж D-28 випуску 1947 („не-ялинкові”), навіть попри те, що вони ідентичні по своїй будові і звучанню.

    Очевидно, що надзвичайний інтерес до гітар Dreadnought, випущених до війни, викликаний не лише наявністю декоративної дерев’яної смужки? Відповідь: і так, і ні. Якщо б ми могли залізти всередину гітари D-28 1943-го року (чи, якщо вже на те пішло, у D-18, чи іншу сталево-струнну гітару Martin випуску 1943-го), ми б помітили, що складає найбільшу відмінність між гітарами до 1945-го року і після: загальна форма перехресних брасів та нижніх брасів, прикріплених до верхньої деки.

    До 1945 року браси мали зубчасті контури, що робило їх легшими. З точки зору функціональності, це робило вібруючу поверхню (верхню деку) гнучкішою, і підсилювало звучання басів. (Довгий час вважалося, що перехід від зубчастих брасів старого стилю відбувся на початку 1945. Згідно з Лонгвортом, заміна відбулася в самому кінці 1944, бо вже того року виготовили 12 гітар моделі D-28 і 26 моделі D-18 із легшими верхніми брасами. Тож для зручності, далі в цій статті ми вживатимемо дату 1945.) Перейдемо до другої частини відповіді. Часовий проміжок між переходом до легших брасів, і відмовою від „ялинкового” орнаменту складає два роки. Вважається, що „ялинкова” D-28 1946-го по своїй будові має більше спільного із „не-ялинковою” 1947- го, ніж із довоєнними і воєнними „ялинковими” Dreadnought. Деки гітар 1945-го виготовляли із альпійської ялини („адирондаку”), а їх браси не були зубчастими.

    У 1946 виготовляли незубчасті із північноамериканської ялини („сітка”). До того, як браси було замінено, випустили лише 1.451 гітару D-28, і 3.753 гітар D-18 – тож тепер знайти таку гітару в продажу може бути проблемкою.

    Чому ж компанія Martin перейшла від зубчастих до важчих брасів? Відповідь ховається не в гітарі, а в струнах. Багато музикантів того часу використовували на своїх інструментах товсті струни. Для легких гітар Martin такі струни були дуже жорсткими, особливо для гітари Dreadnought із її обхватом у 25.4”. Зрозуміло, що компанія Martin не була зацікавлена в тому, щоб створювати значно важчі гітари, які б справлялися з більшим напруженням струн – тому для вирішення цієї проблеми було зміцнено браси, що утримують верхню деку.

    На початку еволюції Dreadnought було зроблено ще кілька незначних змін – таких, що викликали суперечки фанатів ще кілька десятиліть. Однією з таких змін було розміщення перехресних брасів верхньої деки. На початку виробництва браси розміщувались ближче до розетки – в результаті верхня дека прогиналась трошки інакшим чином. Є музиканти, що вважають такі інструменти найкращими досягненнями Martin; інші ж вважають, що різниця – мінімальна. Як стверджує Лонгворт, абсолютно вся система брасів у 1930-х була зміщена від розетки для того, щоб зміцнити верхню деку. Через брак металу в часи Другої Світової війни, компанія Martin припинила виробництво сталевого укріплення грифу Т-подібної форми. Вони замінили його брусом із чорного дерева такої ж форми. Раніше ж, у кінці 1934, брус із чорного дерева було замінено на сталевий Т-подібний брус.

    Гітари із укріпленням з чорного дерева трошки легші, ніж попередні і наступні випуски, але й більш проблематичні. Після війни сталеві Т-подібні бруси знову повернулись в виробництво, але в 1967 були замінені сталевою трубкою квадратної форми. 1985-го – через десятиліття після того, як їх почали виготовляти інші виробники - компанія Martin почала виробництво перших у своїй історії регульованих підсилюючих брусів.

    Перші гітари D-45

    1933-го року із особливим проханням з’явився зірка-ковбой та співак стилю „кантрі” Жене Отрі. Він хотів гітару, що виглядала б так само, як інструмент його кумира Джимі Роджерса – 000- 45, але була більшою. Компанія Martin із завданням справилась, і дала життя своїй першій і мабуть найвідомішій моделі D-45 - #53177, на грифі якого перламутровим шрифтом писало ім’я Отрі.

    Як і всі ранні гітари Dreadnought, пйерші D-45 мали видовжену форму і 12-ладовий гриф. Можете собі уявити, наскільки дорого обходилось виготовлення цієї гітари із її оздобленням перлами – один екземпляр коштував аж 200$, і це у часи Великої Депресії. Хоч D-45 було включено в каталог аж у 1938, у проміжку між 1933 і її офіційним виходом в світ, було випущено ще п’ять гітар, і створено ще дві версії 12-ладового грифу. Гітара, створена для Отрі, мала на головці грифа інкрустацію у вигляді факела; наступні ж D-45 мали звичний логотип „C. F. Martin”. 1939 року орнаментацію грифа змінили із традиційних „сніжинок” на нові „сучасні” шестикутники. До того, як 1942-го року виробництво гітар D-45 було тимчасово припинено, компанія Martin випустила 91 таку гітару. За винятком гітар випуску 1936-го року – які мали ширину в 5/8” і три різні дизайни 12-ладових S-подібних грифів – всі ці гітари були за своєю будовою точними копіями інших Dreadnought до 1945 року.

    Середина 40-х –середина 60-х

    Після такого активного періоду розвитку (1931-1947), D-18 і D-28 залишались практично незмінними протягом наступних 20 років. Проте були інші зміни, в результаті яких було створено дві нові гітари і ще раз виготовлено третю.

    1954-го року, компанія Martin знову почала випускати гітари видовженої форми із 12-ладовим грифом, але у дуже обмеженій кількості. Зроблені із S-подібним грифом, перші гітари D-28S були чітко спеціалізованою продукцією.

    Бостонська музична компанія E. U. Wurlitzer Music Company зробила замовлення на кілька таких гітар 1962-го року випуску, які мали б реалізуватися лише у їхніх магазинах. D-28S отримали таку популярність, що 1968-го року компанія Martin випустила їх, а також D-18S і D-35S у постійне виробництво. Версії усіх цих трьох моделей представлені у серії Martin “Vintage Series”. Як стверджує Лонгворт, фабрика завжди була вдячною Пітеру Ярроу із тріо “Peter, Paul & Mary” за те, що він популяризував гітару D-28S.

    1956-го року, нові Dreadnought із палісандру – модель D-21 – вперше явились широкому загалу (шість зразків цієї моделі було створено 1955 року). D-21, як раніше D-18, і D-28, були лиш версією Dreadnought існуючої моделі 21. D-21 мала таку ж палісандрову форму, як і D-28, але іншими своїми характеристиками більш нагадувала D-18: кріплення черепашкового кольору, а також гриф та поріжок з палісандру.

    До середини 60-х компанія Martin завжди купувала палісандр у вигляді колод в Бразилії. Після того деревину розпилювали у США відповідно до потреб Martin. Бразильський уряд наклав ембарго на перевіз колод, вимагаючи, щоб їх розпилювали у Бразилії. Ця ситуація не влаштувала компанію Martin, і палісандр почали імпортувати з Індії. Наслідки цього рішення компанії проявлялися поступово. По-перше, 1965-го року було створено Dreadnought, на яку пішло менше деревини, ніж зазвичай іде на гітару D-розміру: D-35.

    Це був абсолютно новий стиль – із привабливішим целулоїдним облямуванням, і кріпленням по боках грифу. На відміну від D-21, D-35 мала більший успіх.

    Неспокійні 60-ті

    Після створення D-35, компанія Martin зіткнулася з зменшенням постачання бразильського палісандру, та швидким розширенням гітарного ринку – на цей час якраз припав фолк-бум. Палісандр, який імпортували з Індії, потребував витримки перед тим, як його пустити в виробництво.

    Відповідно, залишки бразильського палісандру почали обрізати по-різному – так, щоб отримати якомога більше деревини із кожної колоди. До кінця 1969 року перехід на індійську деревину було завершено, а #254498 – модель D-21 – була відзначена як перша офіційна гітара із індійського палісандру.

    Цим зміни не обмежились. Інші знайомі характеристики теж зникли. 1967-го року пластик із нітратною основою черепашкового кольору, який використовували для кріплення гітар D-18 і D-21, та для пікгардів усіх Dreadnought, замінили чорним пластиком з ацетатною основою – матеріалом, який значно стійкіший у використанні та зберіганні. Звикле кріплення кольору слонової кістки на гітарах D-28 і D-35 було замінено новим, стійкішим матеріалом під назвою Boltaron®. Інша зміна (щоправда, випадкова) – це заокруглення верхніх країв голівки грифа на гітарах Martin середини 60-х. Як стверджує Лонгворт, який отримав інформацію безпосередньо від К. Ф. Мартіна ІІІ, оригінальний дерев’яний трафарет голівки грифа так витерся від використання, що його квадратні кутики стали заокругленими. Врешті решт зробили новий – металевий – трафарет, і кутики голівки грифа знову стали квадратними.

    Зміна більш серйозного характеру відбулася 9 квітня 1968 року. Того дня компанія Martin почала використовувати палісандр замість клену для виготовлення поріжкової пластинки – маленького шматочка дерева, приклеєного до внутрішньої поверхні верхньої деки, просто під поріжком. Martin також збільшила цю пластинку.

    Як і у випадку з брасами двадцятирічної давнини, виникла проблема стійкості інструментів. Компанія вважала, що більша, важча поріжкова пластинка – це і є рішення проблеми. Якщо б довелося вибрати одну незаперечну і важливу відмінність між гітарами Martin до і після цього періоду, то це були б не види палісандру, з яких виготовлялись інструменти, не кольори пластику, не форма голівки грифа, чи ще якісь помітні частини гітар – а оці оманливо неважливі шматочки дерева всередині гітари.

    Цікаво те, що всередині 1980-х, Martin започаткувала цілу серію, що повертала до життя багато „довоєнних” характеристик, зокрема зубчасті браси та менші поріжкові пластинки із клену.

    Великий гітарний бум

    Кінець 1960-х може і був закінченням епохи для компанії Martin, але деякі з їхніх останніх продуктів того десятиліття, як не дивно, увійшли в наступні „продуктивні 70-ті”. 1968-го року, через 26 років, знаменита D-45 з’явилася знову. Історик компанії Майк Логнворт заслуговує на більше, ніж просто вдячність за те, що привернув увагу до цієї гітари.

    Коли Лонгворт прийшов на роботу в компанію Martin, він приніс із собою вміння працювати з перлами – те, що виявилось незамінним для створення найкращих із гітар Martin. Працюючи самостійно, Лонгворт практично перетворив кілька гітар D-28, виклавши їх перлами так, як було на старих D-45. Це була не спроба підробки, а визнання майстерності найвищого рівня.

    В кінці 1960-х перед тим, як перейти на індійський палісандр, було виготовлено 230 гітар D-45 із палісандру бразильського. А 1969-го року щоб заповнити проміжок між D-35 і новою D-45 було створено абсолютно нову модель гітари: D-41. Цей інструмент був облямований перлами лише по контуру верхньої деки на відміну від об’ємнішого облямування значно дорожчих D-45. Починаючи моделлю #252014, було виготовлено тридцять одну гітару D-41 із бразильського палісандру; всі решта виготовляли з індійського.

    Через надзвичайний інтерес до акустичних гітар на початку 1970-х (що якраз збігся із новою епохою „софт-року” Джеймса Тейлора, Loggins and Messina, Seals and Crofts), компанія розширила виробництво до нечуваних показників. Порівняйте: 1961-го компанія виготовила 507 моделей D-28, а 1971-го загальний обсяг виробництва склав 5.466. Компанія випускала п’ять видів Dreadnought (а також численні гітари меншого розміру) на ринок, що зростав із кожним місяцем.

    Щоб задовольнити зростаючий попит, компанія збільшила кількість працівників, не змінюючи процесу виробництва, де і далі була потрібна переважно ручна робота. Піку виробництва компанія досягнула 1971 року, а пік випущення гітар Dreadnought наступив лише в 1974 та 1975. Протягом цього двохрічного періоду було випущено більш ніж 30.000 гітар.

    (1974: 3.811 гітар D-18; 5.077 моделі D-28; 6.184 моделі D-35; 506 гітар D-41; 157 моделей D-45. 1975: 3.069 гітар D-18; 4.996 моделей D-28; 6.260 моделей D-35; 452 гітари D-41; 192 гітари D-45. І сюди не входять S-моделі.)

    Інші моделі

    В результаті феноменального зростання продаж акустичних гітар протягом цього періоду, та уповільнення, що слідувало за цим, компанія Martin увійшла в напружений етап пошуку і розвитку – результатом якого стало не більше, не менше, як дев’ять нових моделей Dreadnought, які було випущено в виробництво до 1980-го. Важко із них виділити якусь одну, але можна сказати, що HD-28 була таким собі поглядом у минуле, тоді як інші відображали нові ідеї.

    Представлена 1976-го, HD-28 була свідомою спробою переробити гітару минулого – довоєнну „ялинкову” D-28. Як і всі ранні гітари Dreadnought, вона мала зубчасті верхні браси, маленьку поріжкову пластинку з клену, і „ялинкове” оздоблення на верхній деці. Цей привид із минулого виявився дуже популярною моделлю. Після успіху HD-28, у 1978 було створено HD-35 (D-35 із зубчастими брасами, поріжковою пластинкою з клену та „ялинковим” малюнком).

    До двохсотої річниці було створено модель D-76 – із нижньою декою з трьох частин, малюнком із моделі 28, перловими зірками на грифі та орлом на голівці грифу, а також двома „ялинковими” смужками на нижній деці. Її випуск був обмеженим і складав 1.976 гітар (плюс 98 додаткових інструментів для співробітників). D-76, випуск якої почався в 1975, не стала хітом продаж; вона не продавалась аж до 1978.

    Була і ще одна серія гітар, що кидаються в око – зроблені із деревини гавайського коа. Компанія не вперше використовувала тропічну тверду деревину, але це були перші гітари Dreadnought, зроблені з коа. У двох моделях гітар яскраво проявлялись два різні стилі. Верхня дека D-25К була зроблена із ялини, нижня дека і боки – із двох частин коа, гриф і поріжок – із палісандру, а кріплення було чорним. Ця ж модель із верхньою декою з коа отримала ім’я D-25К2. Модель D-37К виходила із фігурними боками та нижньою декою із двох частин коа, верхня дека була ялиновою, гриф та поріжок зроблені з чорного дерева, кріплення було білим, а інкрустація привабливішою; така ж модель із верхньою декою з коа мала ім’я D-37К2.

    Два інші інструменти було введено як проміжні між D-18 і D-28. D-19 була тою ж D-18 із фарбованою верхньою декою (коричневою, що підходила до сторін і нижньої деки). За нею світ побачила D-19М – та ж D-18 із верхньою декою з червоного дерева.

    Рік 2000, та інше

    Тепер, на межі наступного століття, після близько 70-ти років постійного виробництва, гітари Martin Dreadnought доступні і в стандартних моделях, і в асортименті гітар у ретро-моделях, і в нових економних серіях “1 Series” та “16 Series”, із позначкою “Limited Edition” (обмежений випуск), а також як виготовлені на замовлення „гітари Ваших мрій”.

    Гітари Dreadnought обмеженого випуску виходили в різних формах. Компанія випустила точні копії гітар D-28 середини 30-х – разом із їх „Х-подібними верхніми брасами”, бразильським палісандром, V-подібним грифом, пікгардом черепашкового кольору, швом із слонової кістки, і всіма іншими характеристиками звичайної HD-28. Компанія також експериментувала з новими матеріалами – такими, як клен – зокрема в обмеженому випуску D-62. Ще однією одноразовою пропозицією були досить недорогі гітари Dreadnought із коа, за якими слідувала серія найгарніших Dreadnought компанії Martin усіх часів. 1987-го К. Ф. Мартін IV, голова правління та виконавчий директор компанії, розробив модель D-45LE із ціною $7.500. Ця модель заклала ґрунт для наступних моделей класу „люкс” D-45 Deluxe, включно із двома гітарами випуску 1996-го на честь К. Ф. Мартіна-старшого – прикрашеними перлами де тільки можливо, ретельно відібраним палісандром, інкрустацією та золотими кілковими механізмами. 1994-го компанія Martin випустила відновлену 12- адову D-45 Жене Отрі із роздрібною ціною в $23.000. А результатом співпраці із “MTV Unplugged” 1996 року стала абсолютно незвичайна гітара Dreadnought, що поєднала в собі палісандр із червоним деревом, а також інкрустацією в стилі MTV.

    Єдиною помилкою деяких інструментів обмеженого випуску є те, що вони випускаються у настільки обмеженій кількості, що потенційні покупці навіть не підозрюють про їх існування, а потім виявляється надто пізно.

    В той же час, покупець має повну свободу розробити власну гітару „обмеженого випуску”. Гітари Dreadnought, виготовлені на замовлення – це не нова пропозиція. Ще 1934-го року, співак Текс Глетчер звернувся до компанії із спец-замовленням на гітару D-42 – єдину, яку будь-коли виготовляли, інструмент для лівші. Проте починаючи 1983-ім, Martin регулярно виготовляє моделі на замовлення.

    Увесь цей асортимент, а також пропозиції Martin, що постійно обновлюються – це те, що захоплює і одночасно збиває прихильників компанії із пантелику. Але так само, як хороші автомобілі та якісні піаніно, гітари Dreadnought компанії Martin – і нові, і давніші – продовжують викликати повагу і побажання процвітати на ринку ще багато-багато років.